У далекі-далекі часи, коли мавки щоночі блукали навколо людських домівок, а русалки залоскочували добрих парубків, забираючи з собою у річковий вир… коли сам Водяник не боявся показуватися на очі людські, виринаючи з темних глибин назовні, а дерева вміли розмовляти, переходити з місця на місце і пророчити людям їхнє майбутнє, жила на світі птаха-віщунка на імʼя Сирін.
Нелегкою була її доля, тож і віщувала вона все недобре.
Колись вона була молодою, вродливою дівчиною. Та якось зустріла Бога Вогню Семаргла і закохалася без пам’яті. Зіграли молодята весілля потай від усіх. Місяць став їм за батька, а Земля за матір. Та не судилось бути їм разом, бо за тодішніми законами люди й боги не могли єднатися. Дізнавшись про їхній шлюб, Бог Правосуддя жорстоко покарав молодят. Семаргла відправив у Царство Мертвих, у річкові глибини потойбічного світу, а юну Сирін перетворив на птаху, залишивши їй людське обличчя й голос. З тих пір вона ображена на весь світ, а її голос сповіщає лише про лихі події.
Оселилася Сирін в моторошній печері на краю світу, де ніхто не міг її знайти. І лише напередодні якоїсь біди вилітала вона із свого обійстя, щоб голосно сповістити людей про небезпеку.
Інколи до неї в гості навідувалась її подруга птаха Сва, яка була повною протилежністю Сирін. Сва сповіщала людям добрі новини та мешкала у райському містечку біля океану.
І ось одного дня вона завітала до Сирін з прекрасною звісткою — Бога Вогню Семаргла було звільнено з Царства Мертвих. Зраділа тій новині птаха Сирін та й вилетіла на світ божий назустріч своєму коханому. Та коли підлетіла вона до тих країв, де мешкав її любий, побачила весільне свято, в якому сам Семаргл брав за дружину іншу – Богиню Ночі Купальницю.
Зайшлася тоді відчайдушним криком птаха Сирін, затьмарила небо чорною хмарою і закрутилася в несамовитому вихорі із піску та попелу. Цей трагічний пронизливий крик чула вся планета, а чорний пісок ще довго кружляв у повітрі після того дня.
З тих пір Сирін дала обітницю помститися Семарглу за його зраду. Замкнувшись у печері, вона почала чекати того самого дня, коли зможе зруйнувати його життя.
Єдиним другом, що жив разом з віщункою, був чарівний котел, котрий, якщо кинути у нього чар-зілля папороті, показував, що коїться у світі. Чи не вічність сиділа Сирін біля того котла, спостерігаючи за сімейним щастям свого коханого та заламуючи крила від горя.
Тим часом у Бога Семаргла та Ночі-Купальниці народилися двоє чудових близнюків — хлопчик і дівчинка. Подейкували, що Купальниця виносила їх в зоряному лоні Місяця та явила світу на небосхилі, там, де Сонце сходить. Хлопчика нарекли Купалою, а дівчинку — Костромою.
Купала був мрійливим, вдумливим, мʼяким за характером та обожнював Воду. Найкращим для нього заняттям було сидіння біля річки на зеленій траві. Кострома ж вродилася норовливою і гордою та дуже любила Вогонь. В той час, коли Купала сидів на березі річки, вона підставляла своє маленьке личко Сонечку, вмиваючись його променями. А надвечір, коли прилітав додому тато Семаргл, вона просила його запалювати нічні вогники, які плавали у повітрі, освітлюючи все навкруги.
Купала та Кострома росли дуже швидко, адже вони були дітьми богів. Але разом з тим вони мали людську подобу та не володіли тими чарівними здібностями, що їхні батьки. І от одного разу, сидячи на березі річки, вони почули відчайдушний протяжний спів. Голос був дуже красивий, але надзвичайно трагічний. Здавалося, він віщує щось недобре.
— Хто це співає? — підвелася Кострома та поглянула в небо.
— Я не знаю, — заворожено мовив Купала.
Раптом над ними промайнула чорна хмара і прозвучав надривний, розпачливий крик. Кострома закрила вуха руками, а Купала продовжував сидіти непорушно.
— Купала… — раптом покликав голос, — Купала… ходи до мене…
Купала заворожено підвівся і пішов у напрямку голосу.
— Куди ти зібрався? — запитала Кострома, віднімаючи руки від вух.
— Купала… ходи до мене… — тепер уже й вона почула протяжливий оклик.
Дівчинка злякалася і кинулася до брата.
— Купала, ти ж не думаєш туди йти? Цей страшний голос не віщує нічого доброго.
— Але він такий прекрасний. Я потрібен йому. Хіба ти не чуєш?
Кострома поглянула на брата і побачила, що його очі затуманилися, а на губах зʼявилася блаженна посмішка. Здогадавшись, що голос цієї птахи зачарував його, вона почала відчайдушно трясти брата за плечі.
— Купала, отямся. Вона тебе зачарувала. Я не знаю, навіщо їй це, але ти маєш повернутися до мене.
Хлопчик дивився кудись крізь неї і, мов загіпнотизований, ішов у напрямку співу. Голос, що кликав його, був таким жалісливим, що він знав – має біля нього бути і якось втішити.
— Купала, подивись на мене, зупинись! Не руш, не ходи! Цей голос отруйний! — благала Кострома. — Він проклятий! Почуй мене, Купала!
Після цих слів піднявся сильний вітер і знову приніс чорну хмару. Тією хмарою була сама птаха Сирін. Кострома і Купала опинилися у пісчаному вихорі, який вона закручувала своїми крилами. Зловісна птаха співала, кричала і одночасно сміялася над ними, вигукуючи слова прокляття. У тому проклятті Кострома і Купала мали навіки забути обличчя один одного і при зустрічі нізащо не згадати.
Коли Сирін закінчила віщувати, все щезло. На березі річки залишилася лише Кострома, яка ще довго не могла розплющити очі, повні чорного піску. Коли їй це вдалося, вона побачила, що братика поряд немає і гірко заплакала.
Три дні і три ночі шукали боги разом з людьми маленького Купалу. Семаргл та Купальниця залучили всі небесні сили, але то було марно. На четвертий день прилетіла до них птаха Сва і, незважаючи на те, що вона приносила лише добрі звістки, мусила сповістити батькам лиху новину — Купалу забрала Сирін. Тепер він живе у Царстві Мертвих на дні найглибшої в світі річки, і ніхто його не зможе звідти дістати, доки вона не зніме своє страшне закляття.
Почувши про це, Семаргл дуже розгнівався. У своїй люті він спалахнув величезним багаттям, що сягало самого неба, і перетворившись на вогненну кулю, полетів до віщунки у печеру.
Не чекала вона такого гостя. Побачивши його, видала довгий трагічний звук і зайшлася величезними сльозами. В той час весь світ був залитий її горем, мало не ставши суцільним холодним океаном. Залила вона сльозами і самого Семаргла, після чого його вогонь навіки згас, і Кострома залишилася з матірʼю лише удвох.
Пройшов час. Кострома перетворилася на золотокосу красуню. По всьому світу не було їй рівних. До неї сваталися багато женихів, та ніхто не був милим її серцю. Відчувала вона, що десь живе рідна їй по духу людина, яка знає її, як самого себе. От лишень його вона й бажала зустріти. Лише йому жадала віддати свою любов і серце.
І ось настав день Літнього Сонцестояння. На трон зійшов Бог Сонця Ярило, який готувався передати своє правління Дажбогу. Хлопці й дівчата женихалися, палили багаття, закликали Водяника, задобрювали русалок, мавок та інших потойбічних істот, щоб ті були прихильними до них. А у самому розпалі ночі парубки готувалися йти до темного лісу шукати заповітне чар-зілля — квітку папороті.
Нікому ще не вдавалося її відшукати. Одні парубки, у надії принести квітку коханій, йшли до лісу й пропадали безвісти. Інші верталися очманілі від чарів лісових мавок. Ще одних на ранок знаходили залоскоченими у воді поряд з вербами, на гіллях яких гойдалися русалки, лоскотухи та інші примари.
Подейкували, що квітку папороті охороняє сам Дух Лісу, і лише найкмітливіший парубок міг її зірвати. Та поки що не судилося це зробити нікому.
Цього року Кострома передчувала щось незвичайне. Її дівоче серце тріпотіло і підказувало, що треба сплести особливий вінок із зорями та маленькими вогниками, які ще в дитинстві навчив її запалювати батько Семаргл.
Так вона й зробила. А зробивши, забажала зустріти саме того, хто вже жив у її серці, але ще не був поряд із нею.
Коли вона стала пускати вінок на воду, раптом подув сильний вітер і мало не вихопив його із рук. Над Костромою зʼявилася чорна хмара, подібна до тієї, що вона бачила її в дитинстві з братиком біля річки. І цей протяжний трагічний голос… Кострома здригнулася, підняла голову вгору, але над нею вже нічого не було, лише чисте небо та відблиски літнього сонця, яке вмивало її личко своїми променями. Побачивши, що Кострома злякалася, дівчата, які були на березі річки, почали сміятися з неї. На що вона розсердилася і відповіла:
— Смійтеся-смійтеся. От ви з такими вінками вийдете заміж за простих смертних та недолугих, а я знайду собі в женихи самого Бога!
І раптом різкий холодний вітер приніс із собою піщаний попіл. Дівчат закрутило у чорному вихорі, і лише одна Кострома стояла непорушно. Коли все затихло, дівчата, протираючи очі від піску, вирішили, що це Кострома накликала на них чорну біду.
— Відьма! Відьма! Відьма! — заверещали вони в один голос і, покидавши свої вінки, чкурнули подалі від того місця.
Та Костромі було байдуже до того, вона прислухалася до свого серця. Хмара була страшною, а голос диким та зловіщим, але разом з тим щось підказувало їй, що сьогодні має статися те, що змінить її життя назавжди. Вона пустила вінок на воду і почала примовляти чарівні слова, що навчила її мати:
— Суджений-ряджений, зʼявись-покажись, до мене приплинь, до серця прилинь. Суджений-ряджений, зʼявись-покажись, до мене приплинь, до серця прилинь…
Вона повторювала і повторювала ці слова, аж доки….
Аж доки з глибин темної річки і справді не зʼявився красивий парубок з рудими кучерями та блакитними очима. Їхні погляди зустрілися. На мить обом здалося, що вони вже дуже давно один одного знають. Парубок підплив до берега ближче, а Кострома, не відриваючи від нього погляду, тихо прошепотіла:
— Як я довго на тебе чекала…
Хлопець виліз із води і протягнув до Костроми свої руки. Вона поклала свої долоні у його, і вони обидва довго мовчки стояли, вдивляючись один в одного.
— Чому ти плачеш? — врешті запитав парубок, втираючи сльози на щоках Костроми.
— Тому що мені здається, я знаю тебе як саму себе, а ти знаєш мене, як самого себе.
— І мені… А як тебе звуть?
— Кострома.
— А мене — Купалою.
І ставши на одне коліно, Купала дістав з-під сорочки квітку папороті.
— Де ти її взяв? — здивувалася дівчина.
— У лісі. Я зірвав її минулої ночі, знаючи, що сьогодні зустріну ту, кому варто буде її подарувати. Тримай, вона для тебе.
І протягнувши квітку, додав:
— Будь мені за дружину. Най це станеться сьогодні. Нас поєднає священними узами батько мій Водяник. Він вже дав мені своє благословення. А ти…
— А мені воно не потрібне. Моя мати хотіла б віддати мене за багатого та земного. А я не хочу. Я хочу бути з тобою.
В ту ж ніч одружилися Кострома і Купала, не відаючи, який страшний гріх вони скоїли. Довго горіло весільне багаття на березі річки. Водяник запросив усіх річкових та лісових істот, які, взявшись за руки зайшлися у хороводах. Дерева пританцьовували під весільний спів, хлопці пускали вогняні колеса із пагорбів, дівчата в’язали кольорові стрічки на Марену, а молодята колихалися в човні, повному квітів, у вирі річкового хороводу.
І ось, коли вже найкоротша ніч року підійшла до свого завершення, до човника з молодятами прилетіла їхня матір – Купальниця-Ніч. Цілуючи та обіймаючи свого рідного синочка, котрого не бачила довгі роки, вона зайшлася гіркими сльозами. Лиха новина зірвалася з її вуст: Кострома і Купала – кровні брат і сестра.
Обидва від такої звістки оторопіли. Та не встигли вони й слова мовити, як знову чорною хмарою нависла над ними птаха Сирін. Вона голосно сміялася із такого сорому, радіючи, що нарешті помстилася за своє нещастя. Але їй і того було мало. Крізь свій ненависний сміх раптом прокляла вона всіх людей і богів на світі.
— Віднині ви всі вічно страждатимете від того, що обиратимете не своїх коханих. Ви житимете з тими, хто немилий та нелюбий вашому серцю, бо той, хто милий та любий буде від вас на великій відстані. А якщо й пощастить вам зустрітися та розпізнати свого полумʼяного близнюка, то це станеться лише на якусь мить. Ви будете відчувати це, але вдіяти нічого не зможете. А якщо й вдастся вам обʼєднатися, то будете довго страждати разом, перш ніж пізнаєте щастя! Най буде так! Най буде так доти, доки не прийде Золотий вік Жінки і не розібʼє ці чари! І най станеться це через тисячі й тисячі років!
Таким було останнє слово птахи Сирін, яка, вже не маючи сенсу жити далі, кинулася грудьми на найгострішу гілку дерева, востаннє заспівала свою трагічну пісню і розсипалася на мільйони чорних пісчаних крупинок.
На голови Купали і Костроми посипався попіл. Водяник із своєю нечистю непомітно зник у темних водах річки, а хлопці й дівчата від того, що стали свідками такого сорому, порозбігалися по домівках.
— Я теж більше не хочу жити… — прошепотіла Кострома, розуміючи, що після всього вони мають розлучитися з Купалою навіки.
Вона б воліла згоріти у полумʼї, бо надто любила вогонь. Але щоб хоч якось бути ближчою до Купали, обрала його стихію і зопалу кинулася у річку. В ту ж мить Царство Мертвих прийняло її у свої обійми, і вона щезла у його темних глибинах.
Купала хотів кинутися за нею, але прокляття птахи Сирін не дало йому це зробити, бо ж навіки мали бути розлучені полумʼяні близнюки. Тож хлопець побіг до весільного вогнища, через яке стрибала молодь в ту ніч і кинувся у нього, залишивши по собі лише квітку папороті.
А Мати Купальниця-Ніч, не витримавши такого горя, в ту ж мить розсипалася по небу тисячами маленьких зірок, сформувавши Чумацький Шлях, який згодом став вказувати дорогу подорожуючим.
На цьому наша печальна історія могла б закінчитися… Але ні.
Коли все довкола стихло, нечисть залягла на саме дно водоймища, а купальське вогнище майже зотліло, сталося маленьке диво. Попіл у багатті раптом почав ворушитися, ніби хтось невидимий роздмухував його, не даючи згаснути остаточно. Від того в повітря злетіло кілька сяючих іскор. Піднявшись високо-високо, вони підлетіли до річки і опустилися на поверхню води. Але не перетворились одразу на попіл, як то мало бути, а спалахнули ще яскравіше. У кожну вогняну іскринку повільно просочувалася річкова вода, заповнюючи їх собою. І от уже над річкою зʼявилося кілька вогненно-водяних крапель, що, відірвавшись від води, почали витанцьовувати танок у повітрі. І якби в цей час хтось за ними спостерігав, то побачив би, як у цих крапельках бринять щасливі обличчя Купали і Костроми.
— Не сумуйте, дітки мої, закляття завершиться, коли прийде Золота Ера Жінки. І тоді ми знову обʼєднаємося і будемо жити разом в одній щасливій сімʼї, — прошепотіли з неба зорі голосом Купальниці-Ночі.
– Я з вами, мої рідні, і колись повернусь до вас в тій подобі, в якій ви мене памʼятаєте, – почувся голос Бога Семаргла, який виявився тією самою невидимою Силою, що роздмухав згасаючий вогонь.
У відповідь на те золоті краплинки підпливли у повітрі один до одного і, об’єднавшись в одну велику водяну сферу, видали потужне полум’я червоного вогню. Піднявшись в небо, сфера возз’єдналася із Сонцем, що в цю мить якраз сходило з-за річки і, вибухнувши яскравим спалахом, осяяло всю землю новим світлом!
Цей неймовірний союз Води і Вогню згодом отримав назву Вогниво – загадкового пʼятого елементу. А ніч на Літнє Сонцестояння запамʼяталася цією історією людям назавжди і стала називатися Купальською.
Авторка: © Omeliya на платформі ЭVA
!Увага! Цей контент та всі публікації на сайті www.ishchenko.pro є авторськими та захищені авторським правом! Копіювання часткове або повне ЗАБОРОНЕНО без вказівки активного посилання на джерело!