Я — Кішка

Я — кішка. Пухнаста м’якенька руденька кішка. Я живу із своєю мамою і понад усе на світі люблю спати. А ще я обожнюю сухий корм і ненавиджу молоко. Мене бісить, коли до мами приходять гості і питають, чи пʼю я молоко. Я одразу ж кажу їм: шип-шип і показую на двері. 

А ще ті гості люблять мене мʼяти. Інколи це приємно, але, якщо чесно, я не люблю, щоб до мене торкалися чужі люди. Дотик — це довіра, розумієте? А як я з порогу можу довіряти чужим людям? От мамі я довіряю цілком і повністю. Я довіряю настільки, що навіть даю їй помʼяти мій животик. Правда, недовго. Хорошого по трошки. 

Я обожнюю вилизуватись. Прямо так, аж захлинаючись, знаєте. Я вимиваю все: лапки, животик, очки, вушка, а особливо, хвостик. Обожнюю свій хвостик. Він у мене такий пухнастий. А особливо, коли я чую щось небезпечне, але разом з тим цікаве. Тоді він у мене так розпушується, що мама починає радісно верещати і казати: «Мімімі». В той момент у мене не тільки хвостик, а й вся шубка стає дибки, а по хребту стирчить дикобраз. Ну я його так називаю. 

Ой, знаєте, ми з мамою такі мандрівники. Своєї хатки у нас немає, тож ми подорожуємо з квартири на квартиру. Я стільки разів уже змінювала місце проживання! На початку це було дуже страшно. Я навіть, мабуть, схопила панічні атаки. Не знаю, що воно таке, але мама каже, що це коли ну прямо дуже-дуже страшно. Я страшенно не любила переїжджати. Нові кутки, нові подушки, незнайомі підвіконня, чужі запахи. Тільки ходи і обтирайся, щоб скрізь помітити територію. А як інакше? Я не можу жити, коли чую чужі аромати. А найгірше, коли в цій квартирі до тебе жив ще якийсь кіт. Я дуже шиплю, коли знаходжу його шерсть. Правда, коли я в настрої, то можу трішки у ній покуйовдитись. Це буває приємно. Але ви не кажіть моїй мамі. Це буде наш секрет.

А взагалі, я дуже чемна і порядна кішка. Думаю, мені треба було б бути трішки наглішою. Інші коти що тільки не витворяють! Я сама в інстаграмі бачила. Прошу-прошу у мами, щоб зареєструвала мене, а вона все «віднєкується». Так от, що тільки ті коти не витворяють: і по шторах лазять, і по стінах стрибають, і шпалери дряпають, і вазони скидають. Ну жах! 

А я що? А я жодного разу не вилізла на штори, не дряпнула шпалеру і навіть не перекинула вазон. Бо вазонів насправді у нас і немає. Тобто, я ще й тут обділена, розумієте? Єдина моя вада — я ні на крок не відходжу від своєї мами. Я завжди біжу поперед неї, куди б вона не йшла. Ну крім вулиці, бо я туди не ходжу. 

Ще я завжди мʼявчу, коли вона говорить по телефону з іншими. А чого його переливати із пустого в порожнє? Краще б мене погладила. До того ж, звідки я знаю, може, вона говорить по телефону з іншими котами. Або про інших котів. Не розбереш ту їхню людську мову. 

А ще я завжди тулюся до неї всім своїм м’якеньким тільцем, коли сплю. Ну не можу я спати десь окремо. Вона інколи злиться, бо їй хочеться перевернутися на інший бік або влягтися на животик (ммм, як я люблю спати на животику), але я не можу дозволити собі зраджувати своїм принципам. І тулюся до неї ще дужче. Ну і тоді вона дає мені ляпанця під хвостик, і я тікаю. 

Після цього я люблю поображатися. Чи принаймні, зробити вигляд, що я образилася. Я іду у іншу кімнату і сідаю у якийсь із кутків, підклавши лапки під себе і розставивши вушка врізнобіч. Я знаю, що по вушкам мама визначає мій настрій. Вона дуже любить, коли я вся така уважна, спостерігаю за горобчиком за вікном. Мої вушка тоді зводяться докупки і нагострюються, а сама я в той момент, як каже мама — ну просто мімімі. 

Так от, коли я ображаюся, мама приходить до мене і починає вибачатися. І каже, що любить мене. Обожнюю це! Але прощення одразу не даю. Нехай помучається трішки. Я ж он скільки мучилася у кутку.

Та інколи вона так і не приходить. Бо, бачте, дуже зайнята. Тоді доводиться відпускати образу самостійно і робити вигляд, що я й не ображалася. Їсти то хочеться. Доводиться зраджувати своїм принципам і виходити із кутка непроханою. Еееех. 

Зате коли я хворію, вся увага мені! Ні, не подумайте, я не люблю хворіти. Ці ветеринари, пігулки, шприці. Фрррр. Але коли ми повертаємось додому, то мама весь час біля мене бігає. Я так тому тішуся, що страшне. Прямо мур-мур. А взагалі, ветеринари — то не моє. Ні, мені траплялися якось приємні люди. Але то рідкість. Загалом, вони ставляться до тебе як до тварини. А я ж кішка, розумієте? А кішка — це інше. Це майже людина, тільки в шубці і на чотирьох лапках. 

До речі, іноді я маму попереджаю про небезпечні речі. Спочатку вона не розуміла, а потім почала дослухатися. Так я її попередила про одну з небезпек, що нещодавно трапилася. Не буду її називати, бо не люблю це слово. Але ви знаєте. Напередодні, коли це почалося, мама ні сном, ні духом про те, вирішувала буденні питання. А я відчувала. Я щосили кусала і тягла її за рукава спортивного костюму. А тоді за штанину. Ну подивись, подивися на мене, почуй мене — казала я їй. А вона сміялася, а потім злилася. А коли наступного дня це трапилося, вона зрозуміла, чому я себе так поводила. І почала бути більш уважною до моєї поведінки. 

А якось, коли я захворіла, мама зробила мені Кайтен-сесію. Ви знаєте, що таке Кайтен-сесія? От і я ні. Але то було дуже цікаво. Вона розклала переді мною кілька листочків і почала переставляти мене з одного на інший. Я їх спочатку хотіла погризти. Бо як на мене, призначення листочків у тому, щоб їх гризти. Але ні. Виявилось, що я мала на них стояти і щось відчувати. До речі, про призначення, мені дуже соромно зізнатися, але я досі не знаю свого. Мама каже, що воно має викликати стан щастя. А якщо я постійно в такому стані? То виходить, мені не треба шукати призначення? Я нічого не зрозуміла, але на листочки все ж стала. 

Коли я стояла на першому листочку, мені прийшла картинка, де всі коти мого роду мене обіймали і щось муркотали. Це було так добре. Згодом мама пояснила, що це був листочок із родовими програмами. Ну з цими програмами у мене все гуд. Я успадкувала від своїх все найкраще: красу, впертість і лінь. 

Коли я стала на другий листочок, то відчула, як мене хтось кличе. Хтось, кого я не знаю, але знаю. Не розумієте? І я не розуміла. Виявилось, що це був кіт із минулого життя, з яким у мене незакритий кармічний борг. Зараз він жив на нашій вулиці і був дуже голодний. Я мала йому допомогти у цьому житті. Мама сказала, що купить йому сухого корму і передасть, як начебто, від мене. І я заспокоїлась.

Ну і коли я стала на третій листочок, то переді мною пронеслися всі мої девʼять теперішніх життів. Декілька з них я уже прожила, а решта — то були майбутні теперішні життя. Я знаю, що це складно зрозуміти, але ви постарайтеся. Коли ці життя пронеслися, я зрозуміла, наскільки вони у мене цінні. 

У тій практиці ще були якісь якоря, переходи і закріплення, але я вже в те не вникала. Бо навіщо мені захаращувати свою світлу голівку усілякими речами? Так, не доведи Боже, ще зібʼюся із свого призначення і перестану бути щасливою. 

Не знаю, яким чином сталося диво, але воно сталося. Я перестала кашляти і чхати, а мама була на сьомому небі від щастя. 

Ось таке у мене незалежне прекрасне життя. Ну так кажуть всі. Я сама не можу його оцінювати, бо ж знаходжуся в самій системі, і це складно. Хоча інколи я користуюся принципом Гейзенберга і змінюю те, що мені не подобається. Наприклад, коли мама хоче спати від мене окремо. Проходить буквально кілька хвилин, і вона сама мене кличе до себе. Бачте, а я таки розумна. 

На цьому поки що все. Бажаю вам приємних мімімі і няшних мур-мур. Якщо вам сподобалось моє нявчання, залюбки напишу вам ще один лист. Обіймаю м’якенькими лапками. Мур. 

Авторка: © Omeliya на платформі ЭVA

!Увага! Цей контент та всі публікації на сайті www.ishchenko.pro є авторськими та захищені авторським правом! Копіювання часткове або повне ЗАБОРОНЕНО без вказівки активного посилання на джерело!