Я — кішка. Пухнаста м’якенька руденька кішка. Я живу із своєю мамою і понад усе на світі люблю спати. А ще я обожнюю сухий корм і ненавиджу молоко. Мене бісить, коли до мами приходять гості і питають, чи пʼю я молоко. Я одразу ж кажу їм: шип-шип і показую на двері.
А ще ті гості люблять мене мʼяти. Інколи це приємно, але, якщо чесно, я не люблю, щоб до мене торкалися чужі люди. Дотик — це довіра, розумієте? А як я з порогу можу довіряти чужим людям? От мамі я довіряю цілком і повністю. Я довіряю настільки, що навіть даю їй помʼяти мій животик. Правда, недовго. Хорошого по трошки.
Я обожнюю вилизуватись. Прямо так, аж захлинаючись, знаєте. Я вимиваю все: лапки, животик, очки, вушка, а особливо, хвостик. Обожнюю свій хвостик. Він у мене такий пухнастий. А особливо, коли я чую щось небезпечне, але разом з тим цікаве. Тоді він у мене так розпушується, що мама починає радісно верещати і казати: «Мімімі». В той момент у мене не тільки хвостик, а й вся шубка стає дибки, а по хребту стирчить дикобраз. Ну я його так називаю.
Ой, знаєте, ми з мамою такі мандрівники. Своєї хатки у нас немає, тож ми подорожуємо з квартири на квартиру. Я стільки разів уже змінювала місце проживання! На початку це було дуже страшно. Я навіть, мабуть, схопила панічні атаки. Не знаю, що воно таке, але мама каже, що це коли ну прямо дуже-дуже страшно. Я страшенно не любила переїжджати. Нові кутки, нові подушки, незнайомі підвіконня, чужі запахи. Тільки ходи і обтирайся, щоб скрізь помітити територію. А як інакше? Я не можу жити, коли чую чужі аромати. А найгірше, коли в цій квартирі до тебе жив ще якийсь кіт. Я дуже шиплю, коли знаходжу його шерсть. Правда, коли я в настрої, то можу трішки у ній покуйовдитись. Це буває приємно. Але ви не кажіть моїй мамі. Це буде наш секрет.
А взагалі, я дуже чемна і порядна кішка. Думаю, мені треба було б бути трішки наглішою. Інші коти що тільки не витворяють! Я сама в інстаграмі бачила. Прошу-прошу у мами, щоб зареєструвала мене, а вона все «віднєкується». Так от, що тільки ті коти не витворяють: і по шторах лазять, і по стінах стрибають, і шпалери дряпають, і вазони скидають. Ну жах!
А я що? А я жодного разу не вилізла на штори, не дряпнула шпалеру і навіть не перекинула вазон. Бо вазонів насправді у нас і немає. Тобто, я ще й тут обділена, розумієте? Єдина моя вада — я ні на крок не відходжу від своєї мами. Я завжди біжу поперед неї, куди б вона не йшла. Ну крім вулиці, бо я туди не ходжу.

Ще я завжди мʼявчу, коли вона говорить по телефону з іншими. А чого його переливати із пустого в порожнє? Краще б мене погладила. До того ж, звідки я знаю, може, вона говорить по телефону з іншими котами. Або про інших котів. Не розбереш ту їхню людську мову.
А ще я завжди тулюся до неї всім своїм м’якеньким тільцем, коли сплю. Ну не можу я спати десь окремо. Вона інколи злиться, бо їй хочеться перевернутися на інший бік або влягтися на животик (ммм, як я люблю спати на животику), але я не можу дозволити собі зраджувати своїм принципам. І тулюся до неї ще дужче. Ну і тоді вона дає мені ляпанця під хвостик, і я тікаю.
Після цього я люблю поображатися. Чи принаймні, зробити вигляд, що я образилася. Я іду у іншу кімнату і сідаю у якийсь із кутків, підклавши лапки під себе і розставивши вушка врізнобіч. Я знаю, що по вушкам мама визначає мій настрій. Вона дуже любить, коли я вся така уважна, спостерігаю за горобчиком за вікном. Мої вушка тоді зводяться докупки і нагострюються, а сама я в той момент, як каже мама — ну просто мімімі.
Так от, коли я ображаюся, мама приходить до мене і починає вибачатися. І каже, що любить мене. Обожнюю це! Але прощення одразу не даю. Нехай помучається трішки. Я ж он скільки мучилася у кутку.
Та інколи вона так і не приходить. Бо, бачте, дуже зайнята. Тоді доводиться відпускати образу самостійно і робити вигляд, що я й не ображалася. Їсти то хочеться. Доводиться зраджувати своїм принципам і виходити із кутка непроханою. Еееех.

Зате коли я хворію, вся увага мені! Ні, не подумайте, я не люблю хворіти. Ці ветеринари, пігулки, шприці. Фрррр. Але коли ми повертаємось додому, то мама весь час біля мене бігає. Я так тому тішуся, що страшне. Прямо мур-мур. А взагалі, ветеринари — то не моє. Ні, мені траплялися якось приємні люди. Але то рідкість. Загалом, вони ставляться до тебе як до тварини. А я ж кішка, розумієте? А кішка — це інше. Це майже людина, тільки в шубці і на чотирьох лапках.
До речі, іноді я маму попереджаю про небезпечні речі. Спочатку вона не розуміла, а потім почала дослухатися. Так я її попередила про одну з небезпек, що нещодавно трапилася. Не буду її називати, бо не люблю це слово. Але ви знаєте. Напередодні, коли це почалося, мама ні сном, ні духом про те, вирішувала буденні питання. А я відчувала. Я щосили кусала і тягла її за рукава спортивного костюму. А тоді за штанину. Ну подивись, подивися на мене, почуй мене — казала я їй. А вона сміялася, а потім злилася. А коли наступного дня це трапилося, вона зрозуміла, чому я себе так поводила. І почала бути більш уважною до моєї поведінки.
А якось, коли я захворіла, мама зробила мені Кайтен-сесію. Ви знаєте, що таке Кайтен-сесія? От і я ні. Але то було дуже цікаво. Вона розклала переді мною кілька листочків і почала переставляти мене з одного на інший. Я їх спочатку хотіла погризти. Бо як на мене, призначення листочків у тому, щоб їх гризти. Але ні. Виявилось, що я мала на них стояти і щось відчувати. До речі, про призначення, мені дуже соромно зізнатися, але я досі не знаю свого. Мама каже, що воно має викликати стан щастя. А якщо я постійно в такому стані? То виходить, мені не треба шукати призначення? Я нічого не зрозуміла, але на листочки все ж стала.
Коли я стояла на першому листочку, мені прийшла картинка, де всі коти мого роду мене обіймали і щось муркотали. Це було так добре. Згодом мама пояснила, що це був листочок із родовими програмами. Ну з цими програмами у мене все гуд. Я успадкувала від своїх все найкраще: красу, впертість і лінь.
Коли я стала на другий листочок, то відчула, як мене хтось кличе. Хтось, кого я не знаю, але знаю. Не розумієте? І я не розуміла. Виявилось, що це був кіт із минулого життя, з яким у мене незакритий кармічний борг. Зараз він жив на нашій вулиці і був дуже голодний. Я мала йому допомогти у цьому житті. Мама сказала, що купить йому сухого корму і передасть, як начебто, від мене. І я заспокоїлась.

Ну і коли я стала на третій листочок, то переді мною пронеслися всі мої девʼять теперішніх життів. Декілька з них я уже прожила, а решта — то були майбутні теперішні життя. Я знаю, що це складно зрозуміти, але ви постарайтеся. Коли ці життя пронеслися, я зрозуміла, наскільки вони у мене цінні.
У тій практиці ще були якісь якоря, переходи і закріплення, але я вже в те не вникала. Бо навіщо мені захаращувати свою світлу голівку усілякими речами? Так, не доведи Боже, ще зібʼюся із свого призначення і перестану бути щасливою.
Не знаю, яким чином сталося диво, але воно сталося. Я перестала кашляти і чхати, а мама була на сьомому небі від щастя.
Ось таке у мене незалежне прекрасне життя. Ну так кажуть всі. Я сама не можу його оцінювати, бо ж знаходжуся в самій системі, і це складно. Хоча інколи я користуюся принципом Гейзенберга і змінюю те, що мені не подобається. Наприклад, коли мама хоче спати від мене окремо. Проходить буквально кілька хвилин, і вона сама мене кличе до себе. Бачте, а я таки розумна.
На цьому поки що все. Бажаю вам приємних мімімі і няшних мур-мур. Якщо вам сподобалось моє нявчання, залюбки напишу вам ще один лист. Обіймаю м’якенькими лапками. Мур.
Авторка: © Omeliya на платформі ЭVA
!Увага! Цей контент та всі публікації на сайті www.ishchenko.pro є авторськими та захищені авторським правом! Копіювання часткове або повне ЗАБОРОНЕНО без вказівки активного посилання на джерело!
Ахо, Атмакиця, дякую тобі, за твою оповідь! Будь Щаслива! Оха!
Ахо, Атмакиця, дякую за твою оповідь! Будь Щаслива! Оха!