Андромеда — сузірʼя Любові 

«Запамʼятай: коли ти дивишся на мене, ти завжди дивишся в минуле». Твоя Андромеда 

В одній далекій Галактиці за мільйони років до Землі на райдужному небосхилі мерехтіла собі зірка на імʼя Андромеда. Вона була втіленням самої ніжності. Її сяйво не було холодним, як у інших зірок, воно відливало теплом та лагідними напівтонами веселки. 

Андромеда була на небосхилі не одна. Разом з нею сяяла її Космічна Сімʼя. Колись вони всі жили на землі в тілах Богинь та Богів і служили людям вірою і правдою. А тепер їхня сімʼя мирно світила з нічного неба і допомагала щирим люблячим серцям здійснювати їхні бажання. 

Андромеда дуже любила спостерігати за однією юною дівчиною, яка, в свою чергу, щоночі любила спостерігати за Андромедою. Дівчина завжди мрійливо дивилася в небо і фантазувала про те, як вона теж колись стане зорею. 

І ось в один теплий літній вечір зоря вирішила, що час для знайомства настав. 

«Цікаво,— думала дівчина, сидячи на вікні, — як воно? Сяяти, мерехтіти, переливатися, світити. Напевно, це нелегко — віддавати своє світло всім. І де вони беруть те світло? І чому зірок не видно вдень?»

— Тому що вдень нас засвітлює сяйво Сонця, — почула дівчина голос в своїй голові.

«Ой, ха-ха, — подумала дівчина, — сама запитала, сама собі й відповіла» 

— Ні. Це я тобі відповіла, зірка, на яку ти зараз дивишся. Мене звуть Андромеда. Я давно за тобою спостерігаю.

— Чекай, я що вмію говорити із зірками? 

— Ні. Це я вмію говорити із людьми, — засміялася зоря. 

— Дивно. А чому саме зі мною? 

— Я спостерігаю за тим, як ти спостерігаєш за мною вже давно:) Я знаю всі твої думки і мрії. А отже, вже час і познайомитися. 

— Дуже приємно, Андромеда, — трохи розгубилася дівчина. Та після невеличкої паузи знову продовжила, — Скажи, а всі зірки вміють розмовляти? 

— Так. Кожна розмовляє з тим, з ким їй призначено. 

— А як це розуміти? 

— У кожної людини є своя Космічна Сімʼя, що живе на небі. І колись твоєю сімʼєю були ми — сузірʼя Андромеди. А потім твоя Душа забажала втілитись в людську подобу, щоб пізнати радість і щастя земного буття. І щоб тобі легше було розкрити своє призначення, мене приставили до тебе як небесну покровительку. Тож запитуй. Я відповім на всі твої питання. 

— Стривай. А чому я не памʼятаю, що колись була зорею? 

— Тому що при потраплянні на землю памʼять блокується, щоб людина могла з цікавістю набувати новий досвід та передавати його своїм нащадкам. 

— Ой, як це круто! Ти кажеш «з цікавістю набувати досвід», а я не маю цікавого досвіду, — засмутилася дівчина. — Мені цікаво лише дивитися на небо і фантазувати. А тут, в земному житті, я жити поки що не вмію. 

— Навчишся, — хіхікнула Андромеда, — Я теж колись не вміла. І навіть могла б загинути раніше призначеного, якби мене не врятував мій коханий. 

— Ой, як цікаво! А розкажи, як це було? 

— Моя історія довга. Ти й справді хочеш її знати? 

Дівчина поглянула на годинник. 

— Авжеж! У нас є час до ранку! 

— Тоді слухай. 

І зірка повідала дівчині свою історію. 

Давно-давно, коли світом правили Боги, а люди могли вільно спілкуватися з ними, на березі Всесвітнього Океану процвітало чудесне царство Ефіопія. Ним правило мудре і справедливе подружжя — цар Кефей та красуня Кассіопея. Вони мали юну доньку — Андромеду, яку обожнювали всім єством та берегли як дорогоцінну перлину.   

І все було б добре, якби одного разу на думку цариці Кассіопеї не спало піти і покрасуватися біля вод океану. Вона часто це робила потайки від морських німф, які в цей час були зайняті полюванням на молодих красенів-моряків. Потайки — бо цариця знала, що німфи не люблять, коли хтось має вигляд гарніший за їхній. Тим паче, якщо це був хтось не з їхнього клану. 

Цього разу Кассіопея, як завжди, дивилася на своє відображення, коли раптом з глибин океану вистрибнули розгнівані німфи. 

— Хто сміє дивитися у нашу воду?! — зашипіли вони. 

— Це я. Кассіопея. Найпрекрасніша царівна у світі, — засміялася Богиня. 

— А чи знаєш ти, що ці води належать нам і нашому батькові Посейдону! Іди і милуйся собою на своєму острові! І запамʼятай: тут немає нікого, хто краще за нас. Якщо ми тебе побачимо тут ще раз, то пожаліємось батькові. 

Кассіопея сприйняла це як жарт, розсміялася і відповіла: 

— Які ж ви злі та завидющі. Жалійтесь на здоровʼя. А я приходитиму сюди, коли мені заманеться. 

Кассіопея ще раз поглянула на своє відображення, прицмокнула язиком і, мов вередливе дитя, показала його кінчик німфам. Ті зі злості пірнули у воду і зникли. 

Та невинний жарт обернувся для всього острова цілковитим жахом. 

Тієї ж ночі стражник приніс до палацу страшну звістку — на царство напало велетенське чудовисько з пащею дракона і тілом кита і наробило багато лиха. 

Всі були перелякані. І лише Кассіопея здогадувалася, звідки ростуть ноги. Німфи таки зробили свою справу. Посейдон викликав найпотворніше створіння з морських пучин і нацькував його на Ефіопію. 

Того ж дня цариця пішла до вод океану поговорити з Посейдоном. Він непривітно зустрів її в оточенні своїх доньок. 

— Я прийшла просити відкликати чудовисько із наших земель. Мій народ не заслужив цього. Я нічого поганого не зробила, щоб отримати таке жахливе покарання. 

Німфи пирхнули, а Посейдон насупив брови ще більше. 

— Ти дуже образила моїх донечок. Відкликати чудовисько вже не вийде. Я навів на нього закляття: воно заспокоїться тільки тоді, коли ви віддасте йому найкрасивіше створіння в вашому царстві — свою доньку Андромеду. 

Кассіопея побіліла. 

— Не може бути… Це жорстоко! Ти не міг так вчинити, Посейдоне. Хіба я настільки образила вас? 

Німфи ще раз пирхнули, а Посейдон байдуже стиснув плечима і зник у воді. 

Того ж дня цариця розповіла все своєму чоловікові, від чого він миттєво посивів. Адже тут він був безсилим і не міг піти проти Посейдона. 

Чотири тижні поспіль щоночі морське чудовисько нападало на Ефіопію, а на пʼятий до царя прибіг посланець і сповістив, що розлючений народ дізнався про те, що врятувати їх може тільки Андромеда. Таємно ефіопці викрали доньку царя і прикували до скелі над морем, принісши в жертву чудовиську. 

Горю та розпачу подружжя не було меж. Вони одразу ж кинулися до скелі, де морське чудовисько вже готове було поласувати їхньою єдиною донечкою. 

Океан був чорним, як ніч, на небі не було жодної зірки, місяць впав в морську пучину, і лише високі хвилі рятували Андромеду, відкидаючи дракона-кита від неї на невелику відстань. Чудовисько від цього ще більше лютішало. Кассіопея, закричала в морські глибини:

— Агов, чудовисько, візьми краще мене! Чуєш? Не чіпай моєї доньки! 

— Мамо, тату, — розплакалася налякана дівчина, — чому? За що?

— Донечко, це я в усьому винна! Пробач мені!  

В цей час розлючене чудовисько майже дісталося цілі і вже розкрило свою пащеку, щоб проковтнути невинне дитя. Подружжя хотіло вже кидатися в пучину разом зі своєю дитиною, аж раптом небо спалахнуло золотавим світлом. 

Хмари розступилися і на горизонті з’явилася світлоносна колісниця з бравим юнаком. Золотогриві коні неслися на всіх парах, тому юнак вмить опинився біля Андромеди і двома точними змахами меча звільнив її від залізних ланцюгів. Коли дівчина почала падати, він підхопив її на свою колісницю і швидко висадив біля батьків. 

Роззявлена паща напівдракона-напівкита кинулася тепер уже на нього. Але юнак не розгубився. Він витягнув гострий спис і вскочив у саму пащеку чудовська, встромивши в неї зброю. Воно засмикалось у конвульсіях, видало затяжний рев і зрештою зникло у воді. 

Небо враз посвітліло, на ньому зʼявилися зорі, а золотавий місяць, посміхаючись, знову повернувся на білу хмаринку. 

— Як тебе звати, юначе? — запитало щасливе подружжя, обіймаючи свою доньку. 

— Персей. Я почув про ваше горе і приїхав, щоб допомогти. А ще… мені багато розповідали про вроду вашої доньки, і я давно хотів просити її руки. А тепер бачу, що саме Провидіння веліло нам бути разом. 

Андромеда зашарілася, а батько і мати радісно закивали головами, даючи згоду. 

— Так ми з Персеєм побралися. І жили довго і щасливо, як у казці, — закінчила свою розповідь зоря і трішки зашарівшись, замерехтіла різнобарвʼям. 

— Яка зворушлива історія…  Яка ти щаслива, Андромедо! 

— А коли нас не стало, люди назвали на нашу честь ціле сузірʼя. Тепер ми всі живемо на небосхилі. З нами навіть морське чудовисько… тобто, Кит, вибачте, — мовила зірка, побачивши як сузірʼя Кита незадоволено ляснуло хвостом. — Виявилось, що він теж належить до нашої Космічної Сім’ї. Ось така іронія долі.  

— Як цікаво! Як би я хотіла мати таку долю, як у тебе, Андромедо! 

— В тебе свій неповторний шлях, моя дівчинко. І він, можливо, цікавіший за мій. Скажи мені чесно, який досвід ти хотіла би пізнати найбільше? 

— Я б хотіла знайти своїх по духу людей, а особливо, коханого-друга. Але я не знаю, чи є на землі той, хто зможе мене зрозуміти і розділити мою любов до зірок, фантазій і мрій. 

Зірка посміхнулася і знову замерехтіла. 

— Звісно, є. І, до речі, ти знаєш, що твоє бажання вже збулося? 

— Як так? 

— Запам’ятай: коли ти дивишся на зорі, ти завжди дивишся в минуле. Від тебе до мене 2,5 мільйонів світлових років, а отже, твоє бажання у моєму часі вже давно збулося. Розумієш? 

— Аааааа. Оце так… 

 — А тепер не прогав його в своєму часовому вимірі. Бо дивлячись в небо отак без перестанку, у тебе є всі шанси пропустити своє справжнє земне кохання. Озирнись навколо, розкрий очі і починай жити тут і зараз. В небі щастя немає. Щастя лише в тобі. Бережи його, і ти обов’язково зустрінеш того, про кого просиш. А зараз я дякую тобі за цей чудовий вечір. Прощавай, моя дівчинко. Ми ще обовʼязково зустрінемось!  

І зірка, яскраво спалахнувши, стрімко покотилася з небосхилу вниз. Показавши яскравий срібний хвостик, вона миттєво згасла.

Дівчина зойкнула, а потім швидко загадала бажання. 

«Зорі не вмирають, а отже, Андромеда пішла на нове перевтілення. І ми скоро зустрінемось тут, на землі» — подумала дівчина і стрибнувши під пухкеньку ковдру, солодко заснула.  

А про що з вами говорять зорі, коли ви дивитесь на нічне небо? 

Авторка: © Omeliya на платформі ЭVA

!Увага! Цей контент та всі публікації на сайті www.ishchenko.pro є авторськими та захищені авторським правом! Копіювання часткове або повне ЗАБОРОНЕНО без вказівки активного посилання на джерело!