Чому зникло Сонце?  

Одного разу Сонце закотилося за високу гору і зникло. Ніхто не міг зрозуміти, чому. Можливо, воно втомилося чи образилось на людей? А може, його просто хтось вкрав? 

На землі стало темно-темно, тихо-тихо, і лише нічні цвіркуни раділи своєму персональному раєві. Адже тепер вони могли цвірчати і вдень, і вночі. 

До речі, день і ніч змішалися, ніхто не міг зрозуміти, коли прокидатися, а коли лягати спати. Все перевернулось з ніг на голову, почався хаос. І лише цвіркуни… ну ви вже знаєте. 

Про цю недобру подію дізналися чотири Боги Сонця. Кожен з них відповідав за світило в свою пору року. Це був Хорс, Ярило, ДажБог і Сварог. Вони не могли допустити вічної темряви на землі, тож зібралися на Всесвітню Нараду, щоб дати цьому раду. 

Першим мовив осінній Бог Сонця Хорс. Це був стриманий, цілеспрямований чоловік, який покровительствував воїнам. В руках він тримав кленовий посох — символ захисту, зосередженості та мужності. А поряд з ним завжди був вірний друг — чорний вовк-пророк. Тому осіннє сонце ще мало назву «вовче Сонце». 

Насупивши брови і суворо поглянувши на гору, Хорс промовив:  

— Нам потрібно дістати Сонце з-за гори, інакше і ми, і все живе перестане існувати. Я готовий спробувати це зробити першим, якщо ваша ласка. Мій вірний друг допоможе мені в цьому. 

Боги закивали головами в знак згоди, а Хорс сів на вовка, і той вмить поніс його на вершину гори. 

Діставшись до місця, Хорс зазирнув за гору і побачив, що Сонце мирно спало, склавши свої промені. Це було дуже дивно, адже він був певний, що Сонечко вирішило з ними погратися і чекає, коли його покличуть. 

«Зараз ми тебе розбудимо» — подумав Хорс і промовив чарівні слова, якими він щоосені викликав світило. Але це було марно, воно непорушно спало за горою. 

Тоді, нахилившись до свого кленового посоха, Хорс тричі вигукнув заклинання, і той засвітився золотавим сяйвом. Він обережно підчепив на нього Сонце і вже майже витягнув його. Але воно, позіхнувши, знову впало назад. Хорс спробував зробити це ще раз. Сонце знов упало за гору. Так продовжувалося кілька разів, доки

Бог не зрозумів, що він тут безсилий. Спустившись з гори, він понуро поглянув на своїх братів. Адже він був воїном, і вважав, що цю місію належало виконати саме йому. 

— Сонце зачароване. Воно, мов уві сні чи то непритомне. Я вперше його таким бачу. 

Боги здивувалися і розгублено переглянулися. Адже їхні чари були такими потужними, що ніхто не міг з ними змагатися. Певно, тут була задіяна якась більша сила. 

— Давайте спробую я, братики! — обізвався золотокосий молодий юнак з блакитними очима у червоному плащі. Його погляд говорив про пристрасність, жагу та нетерплячість. Це був Ярило — Бог весняного Сонця. Він приносив людям першу любов, перші квіти та перші радощі життя після довгої зими. 

Боги побажали йому удачі, після чого він стрімко поскакав під гору, готуючи для Сонця свої вогняні стріли. Діставшись до місця, він почав випускати їх, намагаючись запалити світило. Ярило завжди так робив, коли приходила його черга правити на землі. Але не цього разу. Вогонь на стрілах згасав, навіть не долітаючи до Сонця. А коли вже не залишилось жодної стріли, юнак спустився до своїх братів. 

— Зачароване! — випалив він. — Мої стріли не діють. Твоя черга, братику, — мовив він до літнього Бога Сонця ДажБога. 

ДажБог був зрілим чоловіком, що сидів на колісниці у золотих обладунках з вогняним щитом. Люди зверталися до нього за добробутом та щастям, і шанували за його справедливість та чесність.  

Він погладив темні вуса і дістав свій золотий спис. 

— Можливо, цей спис витягне Сонце з-за гори? — мовив Бог і, взявши віжки до рук, помчав на вершину. 

Та його спис теж не зміг дістати Сонечко. В черговій спробі витягти його, золоте знаряддя просто зламалося, а світило все закочувалося і закочувалося назад. 

ДажБог повернуся засмучений і підтвердив здогадки про злі чари. 

І ось прийшла черга зимового Бога Сварога. Це був дуже мудрий поважний дідусь із довгою сивою бородою та проникливими очима. Його називали небесним Ковалем, бо саме він на зорі Всесвіту викував на небі зорі. Тож тільки-но він мовив свої перші слова, як хмари на небі розступилися і на ньому заблищали зірки. На землі стало трішки світліше.   

— Я вже дуже старий, браття, — мовив він хриплим голосом, — мій меч навряд розбудить Світило. Але я спробую. 

Піднявшись на гору, він почав чаклувати, читаючи заклинання над своїм мечем. Той тричі спалахнув срібним сяйвом, але щойно торкався Сонця, одразу ж згасав. Сварог зробив ще кілька спроб, а потім, розгнівавшись, щодуху встромив свого меча в вершину гори. 

— Нічого не діє! — відчайдушно прокричав він до богів, — ми загинемо, а разом з нами і цей світ! 

І раптом почало відбуватися щось неймовірне. Від встромленого в гору меча вона тріснула і стала розколюватися навпіл. Сварог ледь втримався, щоб не впасти в расщелину, але вчасно вхопився за кінчик Місяця і повис на ньому. 

Розколовшись надвоє, гора явила статую Великої Матері з Тризубом в руках. Вона світилася так яскраво, що, здавалося, Сонечко повернулося. 

А воно і дійсно повернулося. Тільки поки що не світило і було без променів. 

— Дякую, що визволили мене, Боги Сонця, — мовила Велика Матір. — Я довго чекала на вас, і ось ви прийшли. Це я зачарувала світило, щоб привернути вашу увагу і привести сюди. Я знала, що хтось із вас розітне цю гору навпіл і зрештою звільнить мене з полону. Низький вам уклін. 

Боги теж вклонилися Матері і запитали, навіщо їй потрібно було звільнення. Адже стільки століть вона стояла в печері і не виказувала ніякого бажання явитися світу. 

— Часи змінилися, — мовила вона, — прийшла моя черга допомогти планеті. Ви гарно впоралися із завданням і, звісно, я поверну Сонце до життя. Але це буде інше Сонце, інше Життя. Я вдихну в нього нове сяйво, нові почуття, нове тепло. Воно буде сяяти нескінченним потоком благодаті і передавати його людям, тваринам і всьому живому. Старе Сонечко віджило своє. Воно мало зникнути і трішки поспати перед тим, як засяяти новими барвами. Тож не ображайтеся на мене, будь ласка, що я зачарувала його і змусила вас хвилюватися. 

Боги закивали головами в знак згоди і попросили Велику Матір пробудити Сонце. Вона підняла руки вгору і почала збирати кульки зі світла, що оберталися довкола неї, в одну велику вогняну кулю. Це було дуже красиво. Здавалося, що на планеті зʼявилося ще одне світило. І воно було з усіма можливими відтінками — від білого до вогненно-червоного. 

Жінка підняла вогняну кулю і дмухнула на неї в напрямку Сонця. Та повільно підлетіла до світила, і яскраво спалахнувши, зʼєдналася з ним. Сонечко враз ожило, прокинулось, прийняло в себе новий вогонь, розправило сяючі промені і весело засміялося. 

«Вийди, вийди, Сонечко, на дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвірʼячко!» — пролунало відусюди тисячі дзвінких дитячих голосів. Це дітлахи з усієї планети співали оду Всесяючому Сонцю. 

Все живе раділо і ще довго святкувало його повернення. І тільки цвіркуни були трішки засмучені. 

З тих пір Сонце щезало лише на ніч. Але більше ніколи не закочувалося за гори і не засинало безпробудним сном. А всі люди на планеті брали від нього нове тепло, нове сяйво і тішилися під лагідними променями благодаті!  

Авторка: © Omeliya на платформі ЭVA

!Увага! Цей контент та всі публікації на сайті www.ishchenko.pro є авторськими та захищені авторським правом! Копіювання часткове або повне ЗАБОРОНЕНО без вказівки активного посилання на джерело!