Казка про п’ять першостихій 

Одного разу пʼять базових першостихій Всесвіту — Дерево, Вогонь, Земля, Метал і Вода посварилися, хто з них головніший.

Дерево легковажно зашелестіло листям і сказало, що без нього життя на планеті неможливе, бо воно дає кисень. А без кисню все живе перестало б дихати і загинуло. 

Вогонь пирхнув розмаїттям яскравих іскор і заявив, що життя на планеті неможливо без нього, бо він є світло і вогонь самого життя. А без цього, звісна річ, згасло б все живе і на всій планеті настала б темрява. 

Земля хотіла мудро промовчати. Але не стрималася і сказала, що без неї людям і тваринам не було б по чому ходити, рослинам ніде було б рости, а всім стихіям ніде було б існувати. 

Коли в розмову вступив Метал, повіяло холодом і неприступністю. Він заявив, що йому абсолютно байдуже, що про нього думають інші стихії, бо він — дорогоцінність всієї планети. Без самоцвітів та корисних копалин не було б розвитку у світі, а отже, найголовніший тут — він. 

— А без мене, — емоційно розплюхалася Вода, — планета висохла б і перетворилася на попіл! Ні люди, ні тварини, ні рослини не вижили б! Що скажете на це? 

Дерево зухвало чмихнуло і відвернулося, голосно зашелестівши листочками, щоб більше нічого не чути. 

Вогонь, рясно сиплячи іскрами, щодуху спалахнув і віддалився геть. Земля затихла і пішла вглиб себе. Вода, нестримно розбризкуючи свої потоки, швидко побігла світ за очі. А Метал байдуже залишився стояти, як і стояв. 

З того часу стихії забрали кожна свою силу і намагалися прожити самотужки, без підтримки один одного. 

Пройшов час.

Існувати поодинці виявилося нелегко. Дерево почало сохнути, Вогонь — потроху згасати, Земля ставала все меншою і перестала плодоносити, Метал втрачав свою дорогоцінність, а Води стало так багато, що вона почала виходити з берегів. 

І коли вже терпіти було несила, першим схаменулося Дерево. Висохле та кволе воно прийшло до Води і сказало: 

— Водице-сестрице, допоможи. Я вмираю, бо дуже хочу пити. Якщо ти зараз не даси мені хоч краплину води, завтра мене не стане. І все живе на землі перестане дихати. 

Вода, ледь стримуючи свої шалені потоки, скрикнула: 

— Я з радістю! Мене вже так багато, що я й не знаю, що із цим робити. Мої потоки виходять із берегів, і я ледь-ледь їх стримую! Ось, тримай. 

І Вода рясно полила Дерево цілющою вологою. Воно щиро подякувало і в той же день знову забуяло зеленолистим життям! 

Наступного дня до Дерева прийшов Вогонь, який вже майже згас. Спалахнувши останніми іскрами, він ледь вимовив: 

— Дерево, дерево, я згасаю. Я не маю більше чим живитися. Я перетворююсь на попіл і незабаром з усієї планети зникне моя енергія. Люди не матимуть ні світла, ні тепла. Допоможи мені, будь ласка, підкинь трохи сухих гілочок зі своєї крони в моє багаття. 

Дерево трохи подумало і вирішило, що якщо йому допомогла Вода, то і воно має допомогти Вогню. Все-таки самотужки йому не впоратися. Воно струснуло своєю кроною, і з нього враз посипались сухі гілочки. 

В той же час Вогонь ожив, спалахнув могутнім полумʼям і, перетворившись на розкішне багаття, вклонився Дереву. 

— Дякую тобі! Я знову повний сил і енергії! Я ніколи цього не забуду. 

— Будь ласка. Але пообіцяй мені, що якщо до тебе також хтось звернеться по допомогу, ти не відмовиш йому. 

— Обіцяю! — задоволено кивнув вогонь різноманіттям іскор і побіг зігрівати людей та вирувати живим життям. 

А що ж Земля? А Земля зрозуміла, що без попелу, який дає Вогонь, її може не стати взагалі. Вода стрімко заполонила собою всі простори і перетворила її поля на дно водоймищ. А там Земля не могла плодоносити. Вона майже помирала, тому вирішила звернутися по допомогу до Вогню. 

Вогонь вислухав її і привітно заявив, що чекав на неї, бо в нього вже так багато попелу, що він не знає, куди його діти. Він віддав Землі усе, що мав, і вона знову зайняла територію, яка по праву належала їй. 

І ось прийшла черга зарозумілого та байдужого Металу. Він довше за всіх впирався та відмовчувався, чекаючи, що все налагодиться якось саме по собі. Але ні. Довелося і йому переступити через свою гординю і звернутися по допомогу до Землі. 

«Добре, що вона мудра, — подумки бурчав він, — хоч не буде розказувати всім, що я прошу допомоги. Чи буде? А якщо буде, я ж не переживу. Ганьба! Метал просить допомоги». 

Але узрівши, як стрімко він щезає з лиця планети і як його самоцвіти перетворюються на тьмяне казна що, він таки пішов до Землі. 

— Я знаю, чому ти прийшов, — мовила мудра Земля. — Ти щезаєш, твої дорогоцінні камені потьмяніли. Я знаю, як це боляче, бо сама нещодавно ледь не загинула. Тобі потрібно моє живлення? Я дам його тобі. 

— Так. Якщо ти можеш, будь ласка… 

— Можу, — посміхнулася Земля. — Зрештою, ми для того тут і створені, щоб допомагати один одному. Без тебе не буде мене, а без мене — тебе. 

І Земля, глибоко занурившись в себе, прийняла Метал в свої надра і почала разом з ним зароджувати прекрасні самоцвіти, кристали та дорогоцінні камені. 

І лише Вода все ще намагалася впоратися зі своєю бурхливою стихією. Здавалося, вона збирала себе докупи вже вічність. Але щойно вона підбирала води з океанів, як з берегів виходили річки. А щойно збирала докупи води в ріках, як починали вирувати морські безодні.  

Одного дня вона гірко заплакала. 

— Я так більше не можу. Хтось має мені допомогти. 

Піддавшись на час бурхливим емоціям, вона геть забула, що колись її води стримувало каміння. Воно створювало кордони, які не давали неслухняним потокам розбігатись по світу. Але зараз стихії посварилися. І Вода не знала, як на її прохання відреагує холодний бездушний Метал. Та часу мало. Якщо вона зараз не придумає якесь рішення, то розійдеться і вийде за береги всієї планети. І тоді їй доведеться плавати в Космосі. А це вже нікуди не годиться. 

Вода набралася сміливості і пірнула в надра Землі до Металу. 

—  Метале, рятуй! — захекавшись від швидкості бризкнула вона. 

Метал повільно обтерся від її «емоцій» і запитав: 

— Що сталося? 

— Я вийшла з усіх берегів, яких тільки можна! Я не можу більше стримувати своїх вод. Будь ласка, дай мені своїх каменів та скель, щоб їх заспокоїти. Інакше вони заполонять всю планету і буде Всесвітній Потоп. 

Метал хотів видати щось на кшталт: «А я ж казав!», але згадав, як ще вчора він ледь не щез із лиця землі і сам просив про допомогу. Тож він кивнув і миттю утворив для безкрайніх вод береги із каміння.  

Вода з радістю спостерігала, як її потоки вгамовуються та знаходять свої кордони. Після довгого вирування, вона нарешті заспокоїлася і щиро подякувала Металу за поміч. 

Так на планеті знову запанувала Гармонія та Лад. А пʼять першостихій утворили собою безперервний обіг, якому в китайській філософії дали назву «Коло У-Сін». Це коли Вода живить Дерево, Дерево живить Вогонь, Вогонь, згоряючи, перетворюється на Землю, Земля породжує Метал, а Метал в рідкому стані стає Водою.

Стихії зрозуміли, що поодинці вони  — сила, але без підтримки та взаємного обміну одне з одним, вони б не змогли існувати на планеті. 

Згодом вони почали ділитися своєю мудрістю з людьми. Зарозумілих та зухвалих, таких, як Метал, повчали бути добрішими та відкритішими. А тих, хто занадто ділився своїми щедротами, як Вода, навчали стримуватися та знати свої межі. 

Приймайте допомогу та діліться з іншими в міру, і знайте, що в світі все створено таким чином, що не може існувати одне без одного. І люди теж 😉

Авторка: © Omeliya на платформі ЭVA

!Увага! Цей контент та всі публікації на сайті www.ishchenko.pro є авторськими та захищені авторським правом! Копіювання часткове або повне ЗАБОРОНЕНО без вказівки активного посилання на джерело!