Жива Вода 

— Де ти? Де ти? — блукала чиясь загублена душа у темному нічному лісі. 

Її волосся було зеленим, мов болотні водорості, а очі чорними, як смола. Обличчя посиніло від холоду та безкрівʼя. Чи була то людина? Певно що ні. 

— Я йду до тебе, чуєш, іду. — роздираючи руками хащі, йшла по лісі навпомацки і не бачила нічого навкруги. Гілки боляче кололи тіло, на руках і ногах виступила чорна вода.  

— Іване! Іване! Де ти? Я тут! Ходи, ходи сюди…

Дійшла до галявини. Впала. Заплакала. Сльози котилися звідусіль: з очей, із уст, із рук, із волосся. Капали на траву, світилися чорними озерцями. Вона була сама не своя. Не памʼятала, хто вона є. Звідки. І як потрапила в цей ліс. Примара…

З-за дерева зʼявилася якась істота. Очі золотисті, грива біла, чотири ноги і срібний ріг. Місяць на небі вийшов з-за хмари і дав трохи сяйва. Це був єдиноріг.  

Він підійшов ближче до Примари і цокнув копитом, загрібши трохи вологої землі. У ямці від сліду копита стала сочитися джерельна вода. 

— Пий, — нахилився до Примари і прибрав зелене волосся з обличчя. 

Вона підняла очі на дивну істоту і знов опустила. Байдуже… Блимнула чорним поглядом на ямку з водою. Вода була прозора, чиста, кришталева. Спробувала — холодна. Але смачна. Із сухого горла вирвався кашель. 

— Хто ти? — нарешті змогла запитати. 

— Єдиноріг я. Охоронець цього лісу. 

— Чому рятуєш мене? — зиркнула з-під лоба з недовірою. 

— Бо знаю твою історію. Ти не заслуговуєш на таке нещастя, — струснув білою гривою єдиноріг. 

— Розкажи. Бо я усе забула. Памʼятаю лише Івана. Десь він тут мав бути. Ти не бачив його? 

— Ні. Його тут немає. 

— Тоді чому я його кличу? 

— Сядь. Розповім. 

Примара сіла і почала уважно слухати. 

— Ти жила як проста дівчина, на краю села із матірʼю і батьком. Познайомилася з хлопцем на імʼя Іван. Ви заручилися. Все ішло до весілля. Але була на селі одна дівчина, яка теж його кохала. Пішла вона до лісової чаклунки, взяла чарівного зілля і підкинула його у кухоль води, з якого твій Іван напився. Затьмарився його розум. Мов очманілий, побіг він до тієї дівчини зізнаватися в коханні. Наступного дня вони одружилися, а ти, дізнавшись про це, не витримала. Твоє серце ледь не розірвалось на шматки і перестало відчувати. Твої крики було чути на все село так, що у тебе не стало голосу. Лише хрип. Твої сльози були пекучими, мов вогонь і обпалювали все обличчя. Ти стала схожа на примару. Не витримали такого горя твої батьки і звернулися до тієї самої чаклунки, що навела чари на Івана. 

Зварила вона чар-зілля, але попередила, що ти будеш жити нормальним життям лише якщо ніколи більш не бачитимеш Івана. Бо як тільки ти його побачиш, зілля подіє у зворотному напрямку і від тієї отрути ти збожеволієш. 

Відвезли тебе батьки додому, замкнули у хаті і нікуди не випускали. Відтоді пройшло три роки. На четвертий прийшов до тебе свататися жених. Батьки дали згоду. Та тільки не знали вони, що то ліпший друг твого Івана. Ви заручилися, готувались до весілля. А на самому весіллі зʼявився Іван. Коли батьки благословляли вас, зустрілися твої очі з Івановими, ти все згадала і очманіла від того. У розпачі втекла до лісу. З тих пір збожеволіла, перетворилася на примару і блукаєш тут. 

— І скільки я так блукаю? — байдуже запитала. 

— Років чотири, може пʼять. Я не памʼятаю вже. Лісові мавки прийняли тебе за свою і дарували тобі чорні очі. Русалки вплели у твоє волосся зелені водорості. А Перелісник випив всю твою кров і натомість залив у твої вени мертву воду. Щоночі ти кличеш свого Івана. А вдень ховаєшся від сонця між камінням. 

— Чому я нічого не памʼятаю? — у голосі раптом з’явився інтерес. 

— Тому що не хочеш. Надто боляче це для твого серця. Не витримало воно і наказало памʼяті твоїй забути про все. 

Кап — то сльоза скотилася з очей єдинорога. Примара здивувалася — він переймався її історією більше, ніж вона сама. 

— А зараз? Я слухаю тебе, а мені байдуже. Мені боляче лише за те, що я сама себе не памʼятаю. 

— То є добре. Щоразу вночі, коли я бачив тебе, підходив і хотів напоїти цілющою водою. Але ти ніколи не пила. Ти навіть мене не бачила. А сьогодні ось побачила і навіть напилася. Це Жива Вода. Тож ти маєш одужати і повернутися до себе. 

— А Іван? 

— А Іван з тих пір зник. Чи то поїхав із села. Чи то чар-зілля, яке він випив, перестало діяти, і він прозрів. Я не знаю. Тож ти можеш вертатися додому і не боятися, що зустріч із ним розібʼє твоє серце. 

— Гаразд. 

Вона відчула гострий біль у серці і зразу після того неабияке полегшення. По венам потекло щось тепле, тіло стало зігріватися. То кров повернулася до неї. А мертва вода зійшла потоками у землю. З очей зникла чорнота, вони знову стали блакитними. Зелені водорості тихо сповзли по плечах і впали додолу. Волосся. У неї красиве русяве волосся. Синє обличчя порожевіло, губи почервоніли. Памʼять повернулася. Без болі, без божевілля, без сліз. 

— Як прекрасно бути людиною. Як прекрасно знати, хто я є. 

З великою вдячністю обійняла вона єдинорога — охоронця лісу. Поцілувала його у гриву. 

— Дякую тобі, мій добрий янголе. Дякую, що не залишив мене у біді і щоночі намагався напоїти цілющою водою. Дякую, що вірив у мене і таки дочекався цього дня. 

Заплакала. Дуже сильно і щиро. Сльози омивали білу гриву, і ріг єдинорога від того засвітився сріблом ще яскравіше. Коли нарешті відʼєдналася від нього, то узріла диво. Перед нею стояв красивий парубок. І посміхався. 

— Ти…то ти теж був зачарований? — здивувалася дівчина. 

— Так, — відповів, неначе знав, що диво мало трапитися з ним саме сьогодні. — І у моєму заклятті було сказано, що колись прийде до лісу дівчина, яку я маю врятувати від розбитого серця. І якщо вона орошить мене сльозами вдячності, я знову стану тим, ким був — людиною. 

Дівчина від несподіванки зойкнула і затулила рота рукою. Підбігла до нього, обійняла міцно-міцно і ще раз поцілувала. 

— То виходить, що ми з тобою…

— Пара, — підхопив хлопець, — я давно тебе знаю, а ти…

— А я тебе пізнаю згодом, — тепер уже й вона підхопила.— Скажи, а хто ж зачаклував тебе? 

— Та сама лісова чаклунка, — посміхнувся хлопець. — За те, що хотів її обійстя зруйнувати і вигнати із наших країв, щоб людям життя не псувала своїми згубними чарами. 

Він хотів додати іще щось, але побачив, що дівчина його вже не слухає. З-за лісу вставало сонце, і вона заворожено дивилася на нього. 

— Вибач, — мовила, не відриваючи погляду від світанкових променів. — Я вічність не бачила сонця. Я знову жива! Це так дивно…

І закружляла, мов та дзиґа, по галявині, розкинувши руки. І залилася веселим щирим сміхом. І розсипалися коси по плечам, а темне лахміття враз перетворилося на білий одяг. 

— Я жива, — все повторювала вона. — Я жива. Ходи до мене. 

І підбігши до хлопця, вщипнула його за бік. 

Той, голосно засміявшись, підхопив її на руки і закружляв по всій галявині. Потім зупинився і обережно поставив на землю. 

— Тепер і я живий із тобою поряд. Дякую злій відьмі, що зробила все саме так. Бо інакше ми, напевно, не зустрілися б. 

І знову засміявся. 

Взявшись за руки, побігли вони до цілющого озера, щоб напитися Живої Води та вмитися сонцем. А через місяць одружилися та оселилися в тому самому лісі, на тій самій галявині. І стали охоронцями природи вже удвох. 

Ця історія сталася на світанку віків, коли у світі панувала Жива і Мертва вода, а єдинороги рятували світ від темної магії. Вона стала прикладом справжньої віри у того, кого любиш і показала людям, наскільки цінно бути просто живим. 

Авторка: © Omeliya на платформі ЭVA

!Увага! Цей контент та всі публікації на сайті www.ishchenko.pro є авторськими та захищені авторським правом! Копіювання часткове або повне ЗАБОРОНЕНО без вказівки активного посилання на джерело!