В одному старовинному замку, оточеному зеленими садами і таємничими лісами, жили троє незвичайних друзів: Перо, Вікно і Лотос.
Перо було дуже легким, але неймовірно мудрим. Воно належало магічному птахові Феніксу, який колись пролітав над землею і приніс їй світло, тепло і енергію Вогню. Оскільки в забутому замку ніхто не жив, Перо вдень і вночі лежало собі на вікні і повсякчас вигадувало всілякі історії.
Цими історіями воно ділилося зі своїм ліпшим другом — старовинним Вікном, яке було свідком багатьох подій і знало безліч таємниць. Крім таємниць, воно відкривало прекрасний вид на диво-озеро з лебедями, де мешкав третій герой нашої казки — тихий Лотос. Його ніжні пелюстки плавно коливалися на поверхні води, заспокоюючи кожного, хто на нього дивився. Лотос завжди уважно слухав неймовірні історії мудрого Пера і таємниці, яким ділилося старовинне Вікно, але ніколи не втручався в розмову, бо понад усе на світі любив мовчати.
Так би вони й жили, якби одного разу…
Якби одного разу у замку не почали відбуватися дивні події. У його залах то тут, то там зʼявлялися темні тіні. Ці примари приносили з собою страх і зневіру, огортаючи все навколо своїм холодним диханням. При їх появі зникала радість, а сонячне світло, що проникало у замок, ставало тьмяним і сірим.
Перо, Вікно і Лотос були дуже збентежені цією подією і одразу ж вирішили повернути мир у свою домівку. Порадившись, вони вирушили на пошуки джерела зловісних тіней.
В час, коли розпочалася їхня подорож, в замку було тихо-тихо, моторошно-моторошно. Чорні тіні, засівши по кутках, насміхалися з трьох незвіданих обʼєктів, якими можна було поласувати.
Йдучи по темному коридору, друзі раптом натрапили на древню магічну маску з кривою посмішкою. Вона була такою зловісною, що всі троє зупинилися в нерішучості. Коли вони підійшли ближче, маска раптом стрепенулася, засвітилася блакитним сяйвом і почала видавати загадкові звуки.
— Схоже, вона намагається нам щось повідомити, — повільно мовило Перо.
— Можливо, вона підкаже нам щось важливе? — злякано прошепотіло Вікно.
Друзі підійшли ближче, а маска почала видавати страхітливі звуки все голосніше і голосніше.
— Що вона каже? — Перо намагалося розчути її.
— Печера…. Забутих… Слів… — врешті вимовила маска і піднявшись до самої стелі, різко гепнулася об підлогу. Настала тиша.
Вікно і Лотос з остраху переглянулися, їм було не зрозуміло про що йдеться. А Перо, переконавшись, що небезпека минула, задоволено розпушилося:
— Печера Забутих Слів. Я знаю, де це. Маска повідомила нам це неспроста. Тримаємо шлях в підземелля замку.
Лотос і Вікно, на відміну від Пера, були не дуже задоволені таким поворотом подій, але все ж попленталися за Пером в підземелля.
У підземному світі замку зачаїлася загадкова Печера Забутих Слів. Там зберігалися слова, які люди давно перестали вживати і врешті забули назавжди. Друзів зустріли сяючі кристали, які, здавалося, росли прямо із стелі, а зі стін на них дивилися прадавні символи та знаки.
В центрі печери стояв древній вівтар, прикрашений різьбленням та артефактами стародавніх племен. На ньому лежав покритим пилом сувій, де були записані слова, що втратили сенс. Вони вже вічність чекали того, хто прийде та знову озвучить їх світу.
Перо одразу кинулося до сувою, підозрюючи, що десь там знаходиться ключ до розгадки. Поки воно вдивлялося в рукописи, Вікно і Лотос стояли осторонь, боязко оглядаючи стіни печери.
— Мені тут лячно, — сказало Вікно, — може, ми підемо звідси?
— Перо, не торкайся нічого. Раптом ти накличеш біду? — прошепотів Лотос.
— Ну чого ви такі перелякані? — вигукнуло Перо, — я як ніхто інший знаю древнє письменство і одразу знайду необхідну підказку. Ось дивіться!
Перо гордовито розпушило своє магічне пірʼя, яке стало яскраво-вогненним і доторкнулося до сувою. Сувій чхнув від пилу і розгорнувся перед друзями в усій своїй красі. Літери слів, що були в ньому записані, враз засяяли золотом, а сувій, ніби, підсувався ближче до Пера, щоб його нарешті прочитали.
Вікно і Лотос продовжували стояти осторонь.
— Чому ти завжди ухвалюєш рішення без нас, Перо? — розгнівалося Вікно, затуманившись від гніву.
— Згоден. Ти навіть не запитав нас, чи хочемо ми сюди йти, – додав Лотос, невдоволено затремтівши пелюстками.
Тим часом Перо не звертало уваги на слова друзів, уважно вдивляючись в рукописи.
— Ну ось, він навіть нас не слухає! — образилось Вікно, заторохкотівши старовинною рамою.
А Лотос мовчки розвернувся і попрямував до виходу.
— Єдність, Світло, Мудрість! — раптом вигукнуло Перо, — це ключові слова у наших випробуваннях. І перше з них — єдність. Тож ви маєте рацію, друзі! Зараз ми повинні обʼєднатися, щоб перемогти зло, яке захопило замок! Вибачте, що вас ігнорував. Але якби я цього не прочитав, то так нічого і не зрозумів би.
Ці слова розвіяли хмару невдоволення. Вікно кивнуло, а Лотос повернувся на місце, трохи ніяковіючи, що хотів залишити друзів.
— Мир? — посміхнулося Перо.
— Мир! — в один голос відповіли решта двоє.
Та не встигли вони порадіти перемирʼю, як перед ними зненацька розкрився величезний портал. Закручуючись у шаленому вихорі, він почав втягувати друзів у свій викривлений світ.
— Це Дзеркало Ілюзій! Воно хоче нас поглинути. Тримаймося за руки! — вигукнуло Вікно.
— Воно щось показує. Що ти бачиш, Вікно? — запитав Перо, захлинаючись від сильного потоку повітря, який створював вихор.
— Я бачу події минулого. Ось ми, а ось наш замок, занурений в пітьму. А поряд … якесь потворне створіння. Це злий чаклун, я впізнав його! Колись у темні часи він приходив до замку, щоб віддзеркалюватися в наших вікнах під покровом ночі! Він витягував із нас світло, яким ми живилися вдень.
Вихор в порталі ставав дедалі агресивнішим. Перо, Вікно і Лотос ледь трималися, щоб не бути поглинутим ним.
— Тримайтесь, друзі! Я спробую нам допомогти!
Вікно відчинилося і спрямувало відблиск, який з’явився на його склі, прямо в портал, відзеркаливши зловісне задзеркалля. Дзеркалу це не дуже сподобалося, тому воно видало кілька неприємних звуків, і втягнувши у себе вихор, різко щезнуло без сліду.
— Фууууух! — видихнули всі троє одномиттєво.
— Молодець, Вікно! — із захопленням сказало Перо. — Якби не ти, ми б стали як ці літери — навіки забуті в задзеркаллі.
— Твоє вміння віддзеркалювати ілюзії врятувало нас. Дякую, — прошепотів Лотос.
Вікно трохи зашарілося від похвали і скромно зачинилося.
А Перо рішуче заявило:
— Тепер ми знаємо кого шукати — злого чаклуна. Тож ходімо далі!
— Зачекайте, а куди ж ми підемо? — запитав Лотос.
— Я знаю, — мовило Вікно, — я бачив у Дзеркалі Ілюзій майбутнє. Ми йшли по якомусь квітучому саду біля замку. Тож нам треба вийти звідси.
Перо і Лотос закивали у знак згоди і закрокували із моторошної печери назовні. Коли вони вийшли на світло, то побачили неймовірно красивий сад із пахучими барвистими квітами. На брамі біля входу висіла табличка: «Загадковий сад мрій». Друзі переглянулися. Адже скільки вони тут живуть, жодного разу не бачили цього саду біля замку.
— Хм…
— Хм…
— Угу.
Приблизно така розмова відбулася між ними. Вони розуміли, що в саду прихований ще один ключ, який приведе їх до розгадки. Тож вибору не було — треба було йти.
Сад Мрій став тим місцем, де після напружених пригод друзі нарешті видихнули. Чим далі вони заходили вглиб, тим більше їхні серця наповнювалися солодкими мріями та фантазіями, а розум огортала благодатна ейфорія.
Та зайшовши в центр квіткового лабіринту, друзі почали відчувати, що тут щось не так. Перо раптово розкашлялося, Вікно розчхалося, а Лотос почав задихатися. Куди поділась ейфорія та пʼянкі солодкі мрії?
— Квіти… вони… отруйні, — ледь дихаючи, мовив Лотос.
— Так! — чхнуло Вікно, і його скло почервоніло від алергії.
— Що робити? — кахикнуло Перо, ворсинки якого стали дибки.
Вони обернулися. Назад дороги не було. Стежка за ними миттєво заростала високими бурʼянами. А попереду лежав сад-лабіринт, де було тисячі отруйних квітів.
— Вікно, ти можеш віддзеркалити промені сонця і спрямувати їх на квіти? — прокашляло Перо.
— Ачхи! — відповіло Вікно, що означало «так» і розкрилося для чергової важливої справи. Його скло спіймало сонячний промінь і спрямувало його на пелюстку однієї з квіток, яка під палючим сонцем почала швидко сохнути. Через кілька секунд вона спалахнула вогняним полумʼям і залишила по собі тільки попіл.
Щойно це сталося, квіти довкола почали голосно верещати, певно, сповіщаючи господаря-чаклуна про небезпеку. В один момент під променями, що розходилися від Вікна, всі квіти на полі почали сохнути та перетворюватися на попіл.
І раптом Загадковий сад мрій зник. Натомість перед друзями зʼявилася висока камʼяна стіна.
«Стіна Нездійсненних Історій» — було написано на ній.
Друзі з подивом почали розглядати картинки, які на ній були зображені. Вони розповідали про забуті історії, які могли б стати славетним минулим замку, але за якихось причин не стали.
— Я знаю цього героя із бабусиних казок, — мовило Вікно, — це лицар Ланселот, який колись хотів врятувати наш замок, але не зміг. Через те у замку ніхто, крім нас, не живе.
І воно похнюпилося.
— А ось це історія Ромео і Джульєтти, — романтично зітхнув Лотос, — вона розповідає про те, як два серця не змогли з’єднатися для кохання, миру та гармонії…
І завжди стриманий Лотос гірко розплакався.
— А це про славного Мудреця із Старовинної Книги Знань, який так і не встиг принести справжні знання цьому світу … — печально мовило Перо.
І поки всі троє розчулено дивилися на нездійсненні історії, стіна почала повільно рухатися. З-за неї зʼявився маленький бридкий чоловічок з бородавкою на носі і хитрим злісним поглядом.
— Вітаю вас в своєму царстві, розумники. Долучайтесь до моєї дружньої команди.
Перо, Вікно і Лотос від несподіванки підстрибнули, і зрозумівши, що це той самий чаклун, якого вони бачили у Дзеркалі Ілюзій, стали в захисну позицію.
— Ну, ну, ну, не поспішайте. Я вам друг, а не ворог. І моїй команді дуже потрібні такі розумні й кмітливі гравці. Ще раз пропоную вам — долучайтеся. Будемо разом творити історію замку. І на відміну від історій на цій стіні, вони будуть здійсненими.
Перо рішуче розпушилося, набувши вогняного окрасу і стрімко випустило блискавку Фенікса, щоб спопелити бридкого чоловічка.
— Зникни, поганий чаклун! Нехай полум’я очистить тебе від зла! — гнівно випалило воно.
Але чаклун, піднявши руку, створив захисне поле з темних тіней і хутко відбив атаку Пера.
— Ти думаєш, твоя магія може проникнути крізь мій захист? — зареготав він. — Мою силу нічим не пробити!
Перо, Вікно і Лотос зрозуміли, що чаклун має потужні чари, і їм буде не так просто знайти спосіб подолати його. Вони переглянулися і взялися за руки.
— Тепер моя черга, — мовило Вікно і знов розгорнуло себе для атаки світлом.
Зосередившись, воно направило промені на чаклуна і вигукнуло:
— Давай, світло сонця, проникни у темряву та зруйнуй її!
Але чаклун був готовий і до такого повороту. Одним помахом він створив хмару пітьми, яка поглинула промені світла і вмить знищила їхню енергію.
— Ти думаєш, що світло може перемогти мою темряву? Вона непереможна!
Перо і Вікно розгубилися. На тихий Лотос надії було мало. Що він може, окрім…
— Еврика! — вигукнуло Перо, — Лотосе, ти вмієш робити те, чого не вміє жоден з нас! Згадайте, які ключові слова ми віднайшли на початку. Єдність, Світло, Мудрість! Випробування на Єдність ми пройшли, випробування на Світло — теж, тепер черга Мудрості. Злого чаклуна може подолати лише вона!
Лотос поглянув на Перо і кивнув. В той же час він заплющив очі і ввійшов у медитативний стан. Настала тиша…
Спочатку не відбувалося нічого. Перу і Вікну на мить здалося, що доручити Лотосу таку задачу було помилкою. Поки він намагався впіймати свій дзен, вони розгублено стояли перед чаклуном і почувалися цілковитими бовдурами.
Але через кілька хвилин тиша, яку розповсюджував Лотос, забриніла спокоєм і умиротворенням. Всіх присутніх раптом охопив блаженний дзен, а чаклун, спіймавши хвилю благодаті, розплився у посмішці і прошепотів:
— Оооо, блаженство… Я ніколи такого не відчував… Що це? Звідки це? Хіба таке можна відчувати? Оооо… Дякую, дякую, дякую.
Потім його очі раптово наповнилися сльозами:
— Що ж я за створіння таке? Навіщо я все це робив? Друзі, я дуже перепрошую за все. Я був сліпий і захоплений владою. Але тепер я розумію, що справжня сила в іншому. Ось в цій душевній красі і гармонії, у доброті та милосерді, у добрих справах і тиші розуму… Я марно витратив багато років життя, не знаючи цього.
— Ну все-все-все, — іронічно пирхнуло Перо. — Лотосе, досить наганяти на нього дзен, бо ще раптом стане святим.
Друзі розсміялися. І чаклун зареготів разом з ними. Від їхнього веселого сміху старовинний замок скинув із себе серпанок сірого туману, а із вікон повилітали темні тіні, миттєво розчинившись на сонці.
Перо, Вікно і Лотос глянули один на одного з посмішкою і попрямували до замку, кожен на своє місце: Вікно – до кімнати, Перо – на його підвіконня, а Лотос на озеро, яке виднілося з Вікна, на якому лежало Перо.
Ну а чаклун продовжував жити за Стіною Нездійсненних Історій і часто заходив в гості до друзів. Особливо, він полюбляв сидіти біля Лотоса і насолоджуватися хвилинами цілющого дзену.
П.С. Нехай у кожного з нас завжди буде своє власне Віконечко, крізь яке проникатиме світло, мудре Перо, яке підкаже правильні рішення у складні моменти життя та час для тихого Лотосу — умиротворення та спокою у нашому внутрішньому Всесвіті.
Дзен.
Авторка: © Omeliya на платформі ЭVA
!Увага! Цей контент та всі публікації на сайті www.ishchenko.pro є авторськими та захищені авторським правом! Копіювання часткове або повне ЗАБОРОНЕНО без вказівки активного посилання на джерело!